СЕРГІЙ ІСАЄВ
ПРАПОР СЕРГІЯ ІСАЄВА
Є одна дуже цікава історія з життєвого шляху нашого героя, яку розповів його друг, боєць 122-го батальйону, Андрій Тараман.
У Костянтинівці, на території 7-ї школи, розміщувалася солдатська казарма, на даху якої майорів прапор України. Одного разу Сергій вже змінив старий прапор на новий, але він мріяв встановити на даху прапор ще більшого розміру, він так і казав своєму другові: «Хочу на даху нашої казарми встановити такий великий український прапор, щоб його бачили з будь – якого місця Костянтинівки!». Ця ідея дуже сподобалася Андрію, але служба військового – це навантаження різних клопотів і турбот щодня, тому він майже забув про мрію друга. Але Сергій був людиною справи: він ніколи не забував своїх обіцянок, тим більше мрія була пов’язана зі святим символом рідного краю – прапором України!
Десь 20 квітня (2016 р.) він покликав друга – соратника до своєї машини, з якої дістав величезний український прапор розміром 2х3 м. Виявилося, що цей прапор, на його замовлення вже пошили та передали з Харькова волонтери. На той момент, хлопці вже переїхали із казарми в інше місце, тому поки що здійснення мрії відклали на деякий час. Але мрії повинні збуватися, і ми обов’язково повернемося до цієї теми, трішки пізніше…
У жовтні 2016 р. Указом Президента України від 04.07.2016 р.
за № 291/2016, Сергій Володимирович Ісаєв нагороджений Орденом
«За мужність» Ш ступеня посмертно.
13 жовтня 2016 р., напередодні Дня Захисника України, на будівлі Костянтинівської загальноосвітньої школи №4, де навчався Сергій, була встановлена меморіальна дошка.
Похований Сергій Володимирович Ісаєв 27 квітня 2016 р. На Сантуринівському цвинтарі м. Костянтинівка поруч із могилами своїх батьків.
На мармуровому пам’ятнику старшому сержанту, бойцю 122 ОАЕМБ, поряд з Гербом України висічені слова:
«ВОГОНЬ ЗАПЕКЛИХ НЕ ПЕЧЕ…»
СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
СТАНІСЛАВ РАДИШ
Станіслав народився 19 серпня 1999 року у Костянтинівці. Навчався у школі №5 у рідному місті. Мав багато друзів. Займався футболом, любив кататися на велосипеді, з усіх предметів найбільше любив фізкультуру, ходив до секції футболу. Має грамоти та медалі.
В планах юнака було піти працювати в СБУ, він навіть подав документи та проходив перевірку. Але почалася повномасштабна війна. Вже навесні Станіславу та його молодшому брату, з яким в нього різниця у віці 1 рік, прийшли повістки. Брати, не вагаючись, пішли до військкомату.
“Старший син сказав, що не лишить молодших самих, тому 14 квітня пішли всі разом, мобілізувались”, — розповідає мати Стаса, Любов Валентинівна. Так Юрій та Любов Радиші провели на війну одразу трьох своїх синів.
“Хлопців направили у Дніпропетровську область, була 111 бригада ТРО, а згодом - 24-та механізована бригада ЗСУ. Вони нам, коли можна було, телефонували, але не казали де вони. Це ми вже потім дізнались, що 28 квітня хлопців направили у Луганську область в Попаснянський район на бойові позиції. В один з днів подзвонив молодший син та сказав, що Стаса більше немає. Молодший був з ним в одному окопі, коли в нього влучила міна. Це сталося у нього на очах 2 травня 2022 р.”, — додає батько загиблого Юрій.
Поховали Станіслава у рідному місті, на Червонянському кладовищі.
Ім’я Станіслава Радиша назавжди вписане в історію Костянтинівської громади.
СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
ДМИТРО КАДУКОВ
Дмитро народився 13 серпня 1996 року у місті Костянтинівка. В дитинстві був кмітливим, допитливим, добрим і дуже працьовитим хлопчиком. Закінчив у 2011 році ЗОШ №5 і вступив до Костянтинівського технікуму Луганського національного аграрного університету. У 2015 продовжив навчання у ХНАУ ім. В.В. Докучаєва за спеціальністю «Агрономія» за фахом технолог, агроном-дослідник. Пройшов строкову службу при військовому інституті танкових військ НТУ «ХПІ». Любив читати, займався велоспортом, волейболом і екстремальними видами відпочинку. Збирав Lego, був нумізматом, захоплювався аніме. Був активним учасником музично-фестивального життя України. Полюбляв тварин, квіти та мандри, тому мріяв відвідати Японію, розводити єнотів і відкрити крафтову пивоварню.
На момент повномасштабного вторгнення рф на територію України Дмитро жив і працював у Польщі. Але повернувся на Батьківщину, щоб стати на її захист. 1 березня 2022 року він приєднався до лав 80-ї окремої десантно-штурмової бригади у званні старшого солдата та вирушив на передову. Загинув 27 січня 2023 року під час оборони Донеччини від окупантів. Поблизу села Торське потрапив під ворожий артилерійський обстріл та отримав смертельні поранення.
Указом Президента України № 438/2023 від 18 липня 2023 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
«Діма завжди був вільним, самодостатнім і незалежним. Братик був найдобрішою людиною. Чесний і відкритий. Ніколи не мислив стереотипами та завжди вірив у людей. Нічого не боявся. Оптимістичний і веселий. Завжди поряд, навіть на відстані. Завжди підтримає, вислухає, допоможе. З самого його народження ми були разом. Тепер наче частина мене померла разом з ним», - каже рідна сестра Ірина.
Поховали Дмитpа на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища у Кpопивницькому.
Ім’я Дмитра Кадукова назавжди вписане в історію Костянтинівської громади.
СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
МАКСИМ УТКІН
Народився Максим 24 грудня 1986 року у Донецьку. Зростав у Костянтинівці. Навчався у загальноосвітній школі №5. Ріс життєрадісною, допитливою дитиною. З шести років пішов до школи. Був добрим, товариським хлопчиком, мав багато друзів. Максиму подобався спорт, особливо подобався велосипед. Підлітком цікавився мототехнікою та автомобілями, любив швидкість.
У 2003 році, після закінчення школи, вступив до Донецького національного університету та у 2009 отримав повну вищу освіту за спеціальністю - «Менеджмент організацій» та здобув кваліфікацію спеціаліста менеджера-економіста.
Мешкав у Костянтинівці. У 2009 році створив свій власний бізнес. У рідному місті зустрів кохану, оженився. Невдовзі народилася донечка.
З 2019 по 2020 за контрактом став до лав 92-ї окремої механізованої бригади ім. кошового отамана Івана Сірка Збройних сил України.
У жовтні 2022 року Максим добровільно пішов до Обухівського РТЦК і був призваний на військову службу. Став до лав Окремої президентської бригади ім. гетьмана Богдана Хмельницького сухопутних військ Збройних сил України. Служив у званні солдата, на посаді стрільця-санітара 1 механізованого відділення 1 механізованого взводу 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону. Мав позивний «Донбас» і мужньо захищав територіальну цілісність України, рідний Донбас і свою родину від російських окупантів. Виконуючі обов’язки з великою мірою відповідальності, Максим рятував життя побратимів.
Нагороджений відзнакою Міністерства оборони України нагрудним знаком «Знак Пошани».
Загинув Максим 7 березня 2023 року під час виконання бойового завдання у місті Авдіївка.
У нього залишились батьки, дружина і донечка. Похований на Київщині, де зараз мешкає родина.
Ім’я Максима Уткіна навіки вписане в історію Костянтинівської громади та України, як Воїна-Героя. Йому назавжди 36.
СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
